край українських верховинців, гуцулів, що займає в південно-східній частині українських Карпат частину Галичини, Буковини, Закарпаття, в сточищі рік Прута з Черемошем і Серетом, горішньої Сучави, горішньої Надвірнянської Бистриці та горішньої Тиси.

Південні і північні межі Гуцульщини утворюють перші вищі хребти й різко звужені долини рік. Південна межа проходить вододільними хребтами Ґорґанів, Чорногори й північними схилами Чивчинських гір; північна етнографічна межа пролягає лінією Зелена — Делятин — Яблунів — Пістинь — Косів — Кути (Косівський район) — Вижниця, іноді межі Гуцульщини ширять аж до Коломиї, Надвірної, Солотвини й Монастирчан; на заході гуцули заселяють усю долину Прута по Делятин і долину Надвірнянської Бистриці; східна межа Гуцульщини — лінія Вижниця — Берегомет — Мигове — Банилів-Підгірний. Кілька гуцульских сел (село Поляни та його околиці) є і на румунській Мармарощині.

Гуцульщина до 1770 входила до складу Туреччини-Молдавії, Польщі, Угорщини; згодом до Австрії й Угорщини; 1920—1939 до Румунії, Польщі й Чехо-Словаччини. Незважаючи на штучне адміністративне управління гуцули віками творили старозвичаєві порядки, гірські умови, побут, волоське пастуше право, полонинське тваринництво, спільна матеріальна й духова культура, говірка. Взаємообмінові поміж гуцулами сприяло положення в глибині гір, далеко від шляхів сполучення. Тепер уся Гуцульщина, за винятком 8 осель на румунській Буковині на кількох сел на Мармарошині, лежить в Україні. Перші історичні відомості про Гуцульщину з'явилися в польських джерелах 14-го початку 15 ст.; 1424 — перша згадка про Жаб'є; історичні дані про населення скупі, очевидно, на Гуцульщині довго не було панщини, тільки оплата грішми й натурою для відкупу від сусідніх володарів